Наприкінці 50-х років XIX в. криза феодалізму в Росії досяг своєї кульмінації. Кріпосництво стримувало розвиток промисловості й торгівлі, консервувало низький рівень сільського господарства. Росли Святослав Игоревич недоїмки селян, збільшувалася заборгованість поміщиків кредитним установам.
Разом з тим в економіці Росії в надрах феодального ладу пробивав собі дорогу капіталістичний уклад, виникали стійкі капіталістичні відносини з поступово складною системою купівлі-продажу робочої сили. Найбільше інтенсивно його розвиток відбувався в сфері промисловості. Рамки старих виробничих відносин уже не відповідали розвитку продуктивних сил, що, в остаточному підсумку, привело до виникнення першої революційної ситуації в Росії на рубежі 60-х років XIX в.
В 50-е роки помітно загострилися нестаток і тяготи народних мас, відбулося це під впливом наслідків Кримської війни, участившихся стихійних лих (епідемій, неврожаїв і як їхній наслідок - голоду), а також, що підсилювався в передреформний період гніта, з боку поміщиків і держави. На економіку російського села особливо важкі наслідки зробили рекрутські набори, що скоротили число працівників на 10%, реквізиції продовольства, коней і фуражу. Загострював положення й сваволю поміщиків, що систематично сокрится розміри селянських наділів, що переводили селян у двірські (і в такий спосіб їхні землі, що позбавляла), що переселяли кріпаків на гірші землі. Ці акти прийняли такий розмах, що правительство незадовго до реформи спеціальними указами була змушена накласти заборона на подібні дії.
Відповіддю на погіршення положення народних мас став селянський рух, що по своєму розжаренню, масштабам і формам помітно відрізнялося від виступів попередніх десятиліть і викликало сильне занепокоєння в Петербурзі.
Для цього періоду характерні масові втечі поміщицьких селян, що бажали записатися в ополчення й надеявшихся в такий спосіб одержати волю (1854-1855), самовільні переселення в розорений війною Крим (1856), “трезвенное” рух, спрямований проти феодальної системи винних відкупів (1858-1859), хвилювання й втечі робітників на будівництві залізниць ( Московско-Нижегородської, Волго-Донський, 1859-1860). Неспокійно було й на окраїнах імперії. В 1858 р. зі зброєю в руках виступили естонські селяни (”війна в Махтра”). Великі селянські хвилювання спалахнули в 1857 р. у Західній Грузії.
Після поразки в Кримській війні, в умовах наростаючого революційного підйому загострилася криза верхів, що виявився, зокрема, в активізації ліберально-опозиційного руху серед частини дворянства, незадоволеної військовими невдачами, відсталістю Росії, що розуміла необхідність політичних і соціальних змін. “Севастополь ударив по застояних розумах”, - писав про цей час знаменитий російський історик В.О.Ключевский. Уведений імператором Миколою I “цензурний терор” після його смерті в лютому 1855 р. був фактично сметен хвилею гласності, що дозволила відкрито обговорювати самі гострі проблеми, що коштують перед країною.
В урядових колах не було єдності по питанню про подальшу долю Росії. Тут утворилися дві конфронтуючі групи: стара консервативна бюрократична верхівка (начальник III відділення В.А.Долгоруков, міністр державних имуществ М.Н.Мурах і ін.), активно противившаяся проведенню буржуазних перетворень, і прихильники реформ (міністр внутрішніх справ С.С.Ланской, Я.И.Ростовцев, брати Н.А. і Д.А.Мілютіни).
Інтереси російського селянства знайшли своє відбиття в ідеології нового покоління революційної інтелігенції.
В 50-х роках утворилися два центри, що очолили революційно-демократичний рух у країні. На чолі першого (емігрантського) стояв А.И.Герцен, що заснував у Лондоні “Вільну російську друкарню” (1853). З 1855 р. він почав видавати неперіодичний збірник “Полярна зірка”, а з 1857 р. - разом з Н.П.Огарьовим - пользовавшуюся величезною популярністю газету “Дзвін”. У виданнях Герцена була сформульована програма соціальних перетворень у Росії, що включала звільнення селян від кріпосного права із землею й за викуп. Спочатку видавці “Дзвона” вірили в ліберальні наміри нового імператора Олександра II (1855-1881) і покладали певні надії на розумно проведені реформи “зверху”. Однак у міру підготовки проектів скасування кріпосного права ілюзії розсіювалися, і на сторінках лондонських видань у повний голос зазвучав заклик до боротьби за землю й демократію.
Другий центр виник у Петербурзі. На чолі його стояли провідні співробітники журналу “Сучасник” Н.Г.Чернишевський і Н.А.Добролюбов, навколо яких згуртувалися однодумці з революційно-демократичного табору (М.Л.Михайлов, Н.А.Серно-Соловьевич, Н.В.Шелгунов і ін.). Підцензурні статті Н.Г.Чернишевського були не настільки відверті, як публікації А.И.Герцена, але відрізнялися своєю послідовністю. Н.Г.Чернишевський уважав, що при звільненні селян земля повинна передаватися їм без викупу, ліквідація самодержавства в Росії відбудеться революційним шляхом.
У переддень скасування кріпосного права намітилося розмежування революційно-демократичного й ліберального таборів. Ліберали, що визнавали необхідність реформ “зверху”, бачили в них, насамперед, можливість запобігти революційному вибуху в країні.
Кримська війна поставила правительство перед вибором: або зберегти існуючі в країні кріпосницькі порядки і як наслідок цього в остаточному підсумку в результаті політичної й фінансово-економічної катастрофи втратити не тільки престиж і положення великої держави, але й поставити під погрозу існування самодержавства в Росії, або приступитися до проведення буржуазних реформ, першорядної з яких було скасування кріпосного права.
Вибравши другий шлях, правительство Олександра II у січні 1857 р. створило Секретний комітет “для обговорення мер по пристрої побуту поміщицьких селян”. Трохи раніше, улітку 1856 р. у МВС товаришем (заступником) міністра А.И.Левшиным була розроблена урядова програма селянської реформи, що хоча й давала кріпаком цивільні права, але зберігала всю землю у власності поміщика й надавала останньому вотчинну владу в маєтку. У цьому випадку селяни одержали б у користування надельную землю, за якої повинні були б виконувати фіксовані повинності. Ця програма була викладена в імператорських рескриптах (приписаннях) спочатку на ім'я виленского й петербурзького генерал-губернаторів, а потім спрямованих і в інші губернії. Відповідно до рескриптів у губерніях стали створюватися спеціальні комітети для розгляду справи на місцях, а підготовка реформи одержала гласність. Секретний комітет був перейменований у Головний комітет із селянській справі. Помітну роль у підготовці реформи став грати Земський відділ при МВС (Н.А.Мілютін).
Усередині губернських комітетів ішла боротьба між лібералами й консерваторами з питань про форми й ступінь поступок селянству. Проекти реформи, підготовлені К.Д.Кавелиным, А.И.Кошелевым, М.П.Позеном. Ю.Ф.Самариным, А.М.Унковским, відрізнялися політичними поглядами авторів і економічних умов. Так, поміщики чорноземних губерній, що володіли дорогою землею й селян, що тримали, на панщині, хотіли зберегти за собою максимально можлива кількість землі й удержати робочі руки. У промислових нечорноземних оброчних губерніях поміщики в ході реформи хотіли одержати значні кошти для перебудови своїх господарств на буржуазний лад.
Підготовлені пропозиції й програми надходили на обговорення в так звані Редакційні комісії. Боротьба навколо цих пропозицій велася й у цих комісіях, і при розгляді проекту в Головному комітеті й у Державній раді. Але, незважаючи на наявні розходження в думках, у всіх цих проектах мова йшла про проведення селянської реформи в інтересах поміщиків шляхом збереження поміщицького землеволодіння й політичного панування в руках російського дворянства, “Усе, що можна було зробити для огородження вигід поміщиків, зроблене”, - заявив у Державній раді Олександр II. Остаточний варіант проекту реформи, що перетерпів ряд змін, був підписаний імператором 19 лютого 1861 р., а 5 березня були опубліковані найважливіші документи, що регламентували проведення реформи: “Маніфест” і “Загальні положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності”.
Відповідно до цих документів селяни одержували особисту волю й могли тепер вільно розпоряджатися своїм майном, займатися торгово-промисловою діяльністю, купувати й подавати нерухомість, надходити на службу, одержувати утворення, звістки свої сімейні справи.
У власності в поміщика залишалася вся земля, але частина її, звичайно скорочений земельний наділ і так звану “садибну осілість” (ділянка з хатою, господарськими будівлями, городами й т.п.), він був зобов'язаний передати селянам у користування. У такий спосіб російські селяни одержали звільнення із землею, однак землею цієї вони могли користуватися за певний фіксований оброк або відбування панщини. Селяни не могли відмовитися від цих наділів протягом 9 років. Для повного звільнення вони могли викупити у власність садибу й, за згодою з поміщиком, наділ, після чого ставали селянами-власниками. До цього часу встановлювалося “временнообязанное положення”.
Нові розміри наділів і платежів селян фіксувалися в особливих документах, “статутних грамотах”. які складалися на кожне селище протягом дворічного строку. Розміри цих повинностей і надельной землі визначалися “Місцевими положеннями”. Так, по “Великороссийскому” місцевому положенню територія 35 губерній розподілялася на 3 смуги: нечорноземн, чорноземну й степову, які ділилися на “місцевості”. У перших двох смугах залежно від місцевих умов установлювалися “вищий” і “нижчий” (1/3 від “вищого”) розміри надягла, а в степовій смузі - один “указной” надяг. Якщо дореформені розміри надягла перевищували “вищий”, то могли бути зроблені відрізки землі, якщо ж надяг був менш “нижчого”, те поміщик повинен був або прирізати землю, або скоротити повинності. Відрізки вироблялися також і в деяких інших випадках, наприклад, коли у власника в результаті наділення селян землею залишалося менш 1/3 всієї землі маєтку. Серед відрізаних земель найчастіше виявлялися найцінніші ділянки (ліс, луги, рілля), у деяких випадках поміщики могли вимагати переносу на нові місця селянських садиб. У результаті післяреформеного землевпорядження для російського села стала характерна черезсмужжя.
Статутні грамоти звичайно полягали із цілим сільським суспільством, “миром” (громадою), що повинне було забезпечити кругову поруку в сплаті повинностей.
“Временнообязанное” положення селян припинялося після перекладу на викуп, що став обов'язковим тільки через 20 років (з 1883 р.). Викуп проводився при сприянні правительства. Основою для обчислення викупних платежів ставала не ринкова ціна на землю, а оцінка феодальних по своїй природі повинностей. При висновку угоди селяни виплачували 20% від суми, а інші 80% платило поміщикам держава. Надану державою позичку селяни повинні були виплачувати щорічно у вигляді викупних платежів протягом 49 років, при цьому, звичайно, ураховувалися набіглі відсотки. Викупні платежі важким тягарем лягали на селянські господарства. Вартість викупленої землі істотно перевищувала її ринкову ціну. У ході викупної операції правительство постаралося також одержати назад величезні суми, які були надані поміщикам у передреформні роки під заставу землі. Якщо маєток був закладений, то з надаваних поміщикові сум віднімалася сума довга. Наявними поміщики одержували тільки невелику частину викупної суми, на іншу частину видавалися спеціальні процентні квитки.
Варто мати на увазі, що в сучасній історичній літературі питання, пов'язані з реалізацією реформи, розроблені не до кінця. Існують різні точки зору про ступінь трансформації в ході реформи системи селянських наділів і платежів (у цей час ці дослідження проводяться в широких масштабах із застосуванням комп'ютерів).
За реформою 1861 р. у внутрішніх губерніях пішло скасування кріпосного права на окраїнах імперії - у Грузії (1864-1871), Вірменії й Азербайджані (1870-1883), що проводилася найчастіше із ще меншою послідовністю й з більшим збереженням феодальних пережитків. Питомі селяни (принадлежавшие царській родині) одержали особисту волю на підставі указів 1858 і 1859 р. “Положенням 26 червня 1863 р.” був визначено поземельний пристрій і умови переходу на викуп у питомому селі, що був здійснений протягом 1863-1865 р. В 1866 р. була проведена реформа в державному селі. Викуп землі державними селянами був завершений тільки в 1886 р.
У такий спосіб селянські реформи в Росії фактично скасували кріпосне право й ознаменували початок розвитку капіталістичної формації в Росії. Однак, зберігши поміщицьке землеволодіння й феодальні пережитки в селі, вони не змогли дозволити всі протиріччя, що в остаточному підсумку привело надалі до загострення класової боротьби.
Відповіддю селянства на опублікування “Маніфесту” став масовий вибух невдоволення навесні 1861 р. Селяни протестували проти збереження панщини й сплати оброков, відрізки землі. Особливо великий розмах селянський рух придбало в Поволжя, на Україні й у центрально-чорноземних губерніях.
Російське суспільство було вражено подіями в селах Безодня (Казанській губ.) і Кандеевка (Пензенської губ.), що відбувалися у квітні 1863 р. Обурені реформою селяни були розстріляні там військовими командами. Усього в 1861 р. відбулося понад 1100 селянські хвилювання. Тільки потопивши виступу в крові, правительство зуміло збити розжарення боротьби. Роз'єднаної, стихійної й позбавлений політичної свідомості протест селян був приречений на невдачу. Уже в 1862-1863 р. розмах руху істотно скоротився. У наступні роки він різко пішов на спад (в 1864 р. було менш 100 виступів).
В 1861-1863 р. у період загострення класової боротьби в селі, активізувалася діяльність демократичних сил у країні. Після придушення селянських виступів правительство, відчувши себе уверенней, обрушилося з репресіями й на демократичний табір.
